«Іди з Богом дитино боротися за Україну»,

 про вклад священичих родин УГКЦ у боротьбі за волю України 

            Знову ми боремося за нашу Україну, ця боротьба тривала і мабуть ще буде довго тривати, бо зрештою це боротьба не проти плоті і крові, але проти піднебесних духів злоби, які звивши кубло у мерзотній московії вперто хочуть знищити величне Боже творіння святу Русь-Україну. Гасло «Бог і Україна понад усе» єднає красу рідного земного і велич віковічного. Про віру та духовні цінності в час війни можна і треба багато говорити «бо віра через слухання» каже апостол Павло. Та у більшості випадків, на жаль, про ці речі говориться як про щось абстрактне чи нематеріальне. Так не має бути. Бо з Божої волі усі чесноти створені для тих в кому вони мають уособитися та розквітнути. В першу чергу такими медіаторами Господь настановляє своїх священиків, які в конкретному часі і місці покликані виявляти дієву Божу любов. Напевно, не кожен Божий слуга щиро відповідає своїй місії, але зараз саме про тих які не просто були гідними свого покликання, але й примножили цю благодать фізично у своїх дітях. Тому, далі про дітей священиків Української Греко-Католицької Церкви які внесли свій вагомий вклад у військову справу боротьби за вільну і незалежну Україну.

    Найяскравішим прикладом такої родини є родина отця Андрія Бандери. Праведний священик, капелан УГА, добрий парох, чоловік та батько народивши з любою дружиною Миросею 7 дітей виховали їх не просто добрими людьми і патріотами, а справжніми борцями за своє, рідне. Інтелігентна священича родина не вибирала собі трагічної долі, навпаки вони прагнули мирного та творчого життя, та коли ворог хотів підкорити їх відповідь була безкомпромісною та унікальною. Саме завдяки проводу Святого Духа і втіленні ціннісних ідеалів в особі батька і матері діти отримали неперевершений заряд самоідентифікації та активної життєвої позиції який ми зараз називаємо Бандерівським, маючи за приклад провідника ОУН Степана Бандеру.

    Трохи інша історія з головним командиром УПА генералом Романом Шухевичем, два діди якого були священиками. Перспективний бізнесмен, романтичний музикант і танцюрист, людина свого часу, він обрав не «мирний спротив» а збройну боротьбу із лукавим поріддям, наголошуючи що ця боротьба має за основу не ненависть до когось, а любов до своїх.

Продовжує ланцюжок духовних чад уродженець файного Тернополя син священика - Ярослав Стецько, третій провідник ОУН, активний підпільник, член УВО. Хоч батько рано помер, але мати-їмость чудово справилась з вихованням дітей забезпечивши їм хорошу освіту та світоглядність.   

Далі варто згадати легенду української військової справи полковника Євгена Коновальця, якому також пощастило мати дідів-священиків. Саме з родинного виховання він набрався організованості, відповідальності та вміння успішно виконувати поставлені завдання.

    Історія української зброї прикрашена також іменем генерала Мирона Тарнавського, начального вождя УГА, командира легендарних усусів. Син сільського священика з подувугідною завзятістю пройшов шлях усіх ступенів військового устрою і звитяги.

          Не відстає від свого бойового побратима ще один генерал УГА Віктор Курманович. Напевно добре затямив батькову науку ще з рідного села, бо пройшовши всі військові щаблі, перебувши полон і війни, закінчив своє життя нескореним у катівні НКВД.

Трохи по іншому справу боротьби за Україну бачив Кирило Трильовський, засновник товариства «Січ». Отримавши військову освіту вирішив особливим способом вчити молодь боротися за рідний край, тобто маючи військовий досвід поєднував його із освітніми та політичними методами боротьби.

        Співцем стрілецької слави заслужено називають Романа Купчинського, сина сільського пароха із Львівщини. Як вдавалося цьому юнакові у перервах поміж кривавих боїв з москалями творити такі крилаті, та ще й нераз гумористичні твори, залишається загадкою.

Підтримуючи збройну боротьбу свого народу духовну опіку забезпечували військові капелани. Блаженний Омелян Ковч, капелан УГА, до глибини серця перейняв від свого батька любов до Бога і України. Ця жертва була справді величною, бо поховав свого тата, також капелана УГА, в часі війни, а потім був спалений нацистами в Майданеку, бо не забув Христового заповіту. 

            Знаємо що військо це особлива система організації, яка покликана захищати свій народ і державу, рівно ж керівники цієї держави мають дбати про своє військо. Такий тамдем забезпечили свого часу син священика Євген Петрушевич, президент та диктатор ЗУНРу та внук священика, і як не дивно також священик, Августин Волошин, президент Карпатської України. 

Свій вклад у боротьбу, як військову у складі УСС, так і політичну, вніс син о. Миколи - Володимир Темницький. Учасник акту Злуку УНР і ЗУНР, виконував надскладну місію міністра закордонних справ Української Народної Республіки.

            Архиважливою у військовій справі є медична опіка. І тут греко-католицькі священичі родини подарували своєму народові вірних синів і дочок. Одним із них є Андрій Бурачинський, військовий лікар-дерматолог, шеф санітарної служби УГА, перебув більшовицький полон та польське ув’язнення, в прямому значенні дбав про чистоту української нації.

Рідкісну як для українця у той час кар’єру зробив Ярослав Іполитович Окуневський, син лікаря і священика УГКЦ. Він дослужився до звання адмірала медичної служби військово-морського флоту Австро-Угорської імперії. Саме він розробив медичний статут флоту, який і до тепер з певними змінами чинний в багатьох європейських країнах. Також, активно діяв як завідувач санітарними справами ЗУНР.

    Любомир Огоновський, внук греко-католицького священика, належить до плеяди організаторів Листопадового чину у Львові, він командував роззброєнням військової поліції Львова, згодом сотник УГА і вояк дивізії «Галичина».

           Участю почергово у трьох українських військових формуваннях може похвалитися священичий син Дмитро Паліїв. Спочатку звитяга УСС, потім жертва УГА, політична діяльність і врешті штабний офіцер дивізії «Галичина» в рядах якої і загинув під Бродами стримуючи червону заразу. 

    Ще більший досвід різнопланової боротьби за Україну мав син товариша Івана Франка, пароха села Дуліби о. Петра Шанковського Лев Шанковський. Служив в армії УГА, в складі армії УНР був учасником І Зимового походу. Співзасновник УГВР. Вояк УПА та дивізії «Галичина». Активний діяч в діаспорі

До плеяди священичих родин які зробили значний вклад у справу військової боротьби за Українську державу належить родина о. Володислава Носковського. Він сам будучи сином священика став капеланом УГА. А його сини: Зенон – сотник УСС та полковник УГА, Євген – хорунжий УСС та УГА, Роман – загинув у боях в складі австрійського війська. Навіть донька Галина вийшла заміж за військовика УГА Володимира Гірняка. Досить трепетною і по справді родинною була кількахвилинна неочікувана зустріч у полоні в Симбірську тата о. Володислава та сина Зенона на службі в костелі.

            Своєрідним еталоном симбіозу релігійного, військового та наукового є подружжя Романа та Олени Дашкевичів. Роман, син священика з Борислава, вояк австрійської армії, артилерист, втікши з російського полону став один із творців куреня січових стрільців та артилерії армії УНР, полковник, згодом генерал-хорунжий на еміграції. Його дружина Олена, відома як Степанівна, донька греко-католицького священика, вояк УСС, перша в історії жінка-офіцер, служила в УГА. Пройшла російський полон. По війні була науковим співробітником Академії наук. Потім роки мордовських таборів. Та все ж подарувала Україні правдивого історика - доктора Ярослава Дашкевича.

            Світлою берегинею української медичної мілітаристики є внучка священика Катерина Зарицька. За кілька місяців по шлюбі її з чоловіком заарештувало НКВД. У тюрмі народила сина. У підпіллі: зв’язкова Шухевича, керівник жіночого крила ОУН та засновниця Українського Червоного Хреста. Пережила Сибірські табори. 

            Ще однією цікавою особистістю пов’язаною із військом, щоправда не зовсім українським, була донька капелана УГА капітан Ірена Яросевич. Так склалося що її артистичний талант в часі ІІ Світової війни пов’язав її із військовим формуванням генерала Владислава Андерсена з яким вона пройшла довгий шлях із Близького Сходу до Італії, і врешті по війні стала його дружиною.  

Війна триває і у ній далі гинуть наші сини і доньки, серед них і діти священиків. Світлу пам'ять на полях цієї війни здобув Артемій Димид син о. Михайла та Іванки Димидів.

Тож нехай ця її материнська колискова-молитва для наших синів-героїв стане запорукою нашої зустріч у Царстві Нев’янучої слави Воскреслого Христа де буде справжня Україна.

Забанджала Михайло

військовий капелан,

одружений священик УГКЦ, батько курсантки